25 September 2025
Серпень 2025 року для команди проєкту «Ремісничий ренесанс» став етапом масштабного дослідження культурної спадщини Вінниччини, зосереджений на громадах-партнерах – Крижопільській, Томашпільській, Тульчинській та Ямпільській. За вісім днів експедиційних виїздів нам вдалося поспілкуватися з 44 носіями культури й традицій, зафіксувати історії у 16 селах, відвідати 32 локації культурних осередків і зібрати значний масив матеріалів, який стане основою для створення «Етно-каталогу».
Що таке Етнокаталог? По-перше, варто сказати, що над Етнокаталогом працюють науковці, дизайнери і виробники з досвідом, а це значить, що ми отримаємо ґрунтовну аналітику і бачення. По-друге, плануємо представити в ньому не лише схеми орнаментів та фотографії виробів з експедиції, а й прототипи сучасних творчих рішень, які пропонуються майстрам та підприємцям для відтворення і творчих експериментів. Це спроба переосмислити спадщину в діалозі з сучасним дизайном і водночас зберегти живий голос майстрів. Бо головне відкриття дослідження полягає не лише в об’єктах, які ми побачили, а у людях, які їх зберігають і примножують. Та про це згодом, а поки ділимось тим, що вдалося побачити під час експедиції.
Ремесла: від давніх технік до сучасних інтерпретацій
Найперше Вінниччина постає як територія майстрів. Вишивка, ткацтво, гончарство і навіть рідкісні ремесла тут не лише збереглися, а й набули нових форм. У Жабокричі дослідницька група познайомилася з колекцією Лариси Заведії, майстрині-вишивальниці, яка зібрала унікальні зразки сорочок і рушників, що відтворюють подільські техніки й орнаменти. 
Справжнім скарбом є Клембівка, де відтворюється давня техніка «Клембівської квітки» – жіночої сорочки «з квіткою», вишитої низзю, яка увійшла до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. Тут працює Центр художніх промислів, що став місцем відродження і водночас навчання, де майстрині не просто демонструють давні техніки, а передають їх наступним поколінням.
Окремої уваги заслуговує Євдокія Францівна Мазур із Тульчина. Це знана вишивальниця, яка протягом десятиліть зберігає й відтворює локальні техніки Східного Поділля. Її власна колекція вражає – десятки сорочок, рушників, скатертин, виконаних у різних техніках. А, наприклад, унікальні зразки вишивки білим по біломудемонструє етнографічний музей при школі в Яланці.
Не менш вагома постать пані Алли Мруг з Ямполя – художниця, вишивальниця, наставниця цілого покоління майстринь. Вона заснувала колектив «Солов’їні вічка», навколо якого активізувалося культурне життя громади, а її натхненність і авторитет стали основою вишивальних практик у регіоні. Важливу роль відіграє і ткацтво. У Буші створено музей, де представлені старовинні верстати, рушники, килими, доріжки. Тут особливо цінним є символ «павука», пов’язаний із місцевою традицією.
А у селі Стіна майстриня Світлана Антонишина продовжує ткати й нині, розвиваючи ремесло, яким надихнулася ще від бабусі. Цінно, що ткацькі техніки сьогодні стають не лише декоративними, а й практичними у сучасному житті: виготовляються.
Окрім традиційних ремесел, Вінниччина багата на сучасні інтерпретації. У Тульчині Тетяна та Олександр Кайнари працюють зі шкірою, створюючи прикраси, брошки та сумки. У Маньківці Антоніна Степанівнавиготовляє авторські ляльки-мотанки з листя кукурудзи та обжинкові елементи, відновлюючи обрядову культуру. А лялькарка Світлана Лебедєва з Тульчина дивує рідкісним ремеслом – виготовленням весільних вінків із воску та паперу. Так традиція отримує нове обличчя, залишаючись водночас впізнаваною та автентичною.
Фольклор і легенди: пісня, як пам’ять
На Вінниччині ще звучать старовинні пісні, які виконують етнографічні колективи. У селі Одаї майже пів століття діє ансамбль «Сусідоньки», а у Михайлівці колектив «Калина» демонструє обряд зажинків, поєднуючи співи з відтворенням елементів стародавнього землеробського календаря. У Томашпільській громаді стінянський ансамбль «Русава», заснований ще у 1970-х, і сьогодні збирає як старших, так і молодих виконавців, доводячи, що пісня може бути містком між поколіннями. Так і в Крижопільській громаді Ніна Мечиславівна продовжує оберігати та виконувати старовинні пісні.
Поруч із піснею живуть легенди. В Одаях розповідають історію про церкву, що нібито пішла під воду, а на її місці чути дзвони, в той час крижопільчани діляться історіями про місцевих «Ромео та Джульєтту», а у Яланці й досі діє козацька організація, яка зберігає обряди вибору отамана.
Гастрономія: смак традицій
Вінниччина не менш цікава у своїй гастрономії. Тут можна зустріти страви, які готують лише в окремих селах. У Тиманівці місцеві господині пригощають «тиманівською кашею», яка є об’єктом нематеріальної культурної спадщини, а у Маньківці зберігся рецепт особливих «праніків».
Варто згадати Цекинівку, де проводиться міжнародний фестиваль «Вино і голубці», і де готують голубці у десятках варіацій: з виноградного, бурякового, ожинового, малинового листя. Куштували тут і «лакатуци» – пиріжки молдавського походження у супроводі з місцевим вином, яке пан Сергій Грабовський виробляє у невеликих обсягах, зберігаючи домашні традиції виноробства.
Томашпільщина теж має свої кулінарні символи. Це «яланецька паляниця» та «баба з домашнього тіста», які ще у козацькі часи готували жінки для своїх чоловіків у походи. Це поживна та смачна їжа, що довго зберігалася.
У садибах можна скуштувати крафтовий хліб, копчений чорнослив, медові напої й навіть страви з квітів чи смажені кактуси – приклади того, як рецепти можуть поєднуватися із сучасною креативністю господарів.
Туристичні локації: музеї, садиби, природні символи
Спадщина Вінниччини не обмежується лише предметами побуту чи піснею – вона формує цілі простори, доступні для туристів. Палац Потоцьких у Тульчині залишається центральною історичною локацією, а аптека-музей із колекцією медичних інструментів та книжок початку XX століття додає місту унікального шарму.
Погрітися на старій пічці туристу можна на «Хуторі МОТАНКИ», який переплітає в собі реставрацію стареньких хатинок, та об’єднує мешканців на масових фестивалях.
Гальжбіївка дивує музеєм народних промислів Галини Собко, яка зібрала в ньому понад тисячу експонатів. У Гнаткові Анатолій Лукіянчин створив музей столярного ремесла, де десятки інструментів «оживають» у руках майстра, а відвідувачі знайомляться із забутими словами й техніками.
Особливе місце займають етносадиби. В Оксанівці Родіка Ясинецька створила музей-еко-садибу з колекцією рушників і старовинних речей, у Фальборковому подружжя Тарнавських облаштувало «Квіткову садибу» з хатою, наповненою старовинними речима та ретельно продуманим зеленим подвір’ям.
Не можна забути й про природні символи. У Маньківці є гідрологічна пам’ятка «Джерело Ринва», де місцеві здавна набирали воду та пряли, а в Яланці – джерело Ізгіра, оповите легендами й пов’язане з козацькою історією села.
Якщо полюбляєте додати в життя позитивних емоцій через проживання нових ролей – то запрошуємо ткати, місити, їсти, мацати, стругати до цих місцин. За вихідні якщо бігом, можна встигнути, а якщо насолодитись, то можна знайти заняття на всі “вікенди” сезону. Контакти садиб опублікуємо на сайті Кластеру “Шляхами Трипільської Праматері”, що вже скоро буде доступний.
Дослідження триває
Дослідження продемонструвало, що головним ресурсом Вінниччини є люди – носії традицій та спадщини, які зберігають унікальні знання, практики й культурні коди своїх територій. Саме вони є потенціалом для подальшої роботи та розвитку локальної ідентичності. Важливо, що опитування продовжують наші місцеві партнери: бібліотекарі, краєзнавці, майстри, представники культурних інституцій. Вони збирають, систематизують і передають інформацію, формуючи сталий механізм збереження та популяризації нематеріальної спадщини.
Відчутно, що люди прагнуть брати участь, бути почутими й долучатися до промоції власної території. Загалом отримані результати є потужним інструментом розвитку маленьких громад, підґрунтям для створення нових проєктів у сфері культурної спадщини та дієвим механізмом їхнього позиціонування у ширшому регіональному й міжнародному контексті.
А ще наше дослідження стало прикладом для інших громад-партнерів Кластера “Шляхами Трипільської Праматері», які також долучилися до аналогічних ініціатив поза проєктом “Ремісничий ренесанс”. Це дуже важливо й актуально: ми впевнені, що подібна робота є потужним інструментом та стимулює активність, допомагає усвідомити цінність культури і показати, що культура – це економіка, а креативні індустрії – рушій для віддалених громад, де нематеріальна спадщина цінується.
У Клембівці наша партнерка та керівниця народного аматорського колективу «Соловʼїні вічка» Тетяна Поплінська підкреслила: «Ми не відроджуємо – воно в нас живе. Ми просто продовжуємо і працюємо». І дійсно спадщина живе поки її вдягають, виготовляють, співають, смакують, примножують і переосмислюють. Етнодослідження слугує прикладом, що культурна спадщина – це не минуле, а сьогодення, яке відкриває нові горизонти для майбутнього.
«Ремісничий ренесанс» – спільний проєкт АРР ТОТГ та громад Вінниччини з розбудови південного Поділля через кластерну взаємодію, туризм і креативні індустрії.
Грантова програма «Кластери Відродження» реалізується в межах Швейцарсько-українського проєкту «Згуртованість та регіональний розвиток України», UCORD, що втілюється за підтримки Швейцарії через Швейцарську агенцію розвитку та співробітництва компанією NIRAS Sweden AB.
English 
Українська